Журналіст про 0РДЛ0: Тільки стіна по всій лінії фронту. І колючий дріт під струмом. Нехай гниють …

Журналіст Андрій Капустін росповів про свої враження від мешканців Донбасу:

ДОНБАС І ЙОГО КОЛІНА

Тут на тлі нескінченних бла-бла-бла про ордловске запоребьє, де типу “живуть наші люди”, яких потрібно типу повертати в лоно матері-церкви, згадалася історія одинадцятирічної давності.

Коли 29 серпня 2009 року в Донецьку було відкрито стадіон “Донбас-Арена”.

Рінат Ахметов акцію провів з розмахом. Бабло стирчало з усіх дірок.

З Києва привезли літак журналістів. Щоб ми вибили для нащадків на інформаційних таблицях велич моменту. Але, оскільки в царстві Ахметов до журналістів ставилися, як до обслуги, то нас до вечора промурижили на старому стадіоні. Не розуміючи, що цим столичним су*ам не подобається, тому що від панських щедрот було виставлено багато тарілок з бутербродами.

Справа, нагадаю, була в розпал підготовки України до Євро-2012. У владі останній рік досиджував нікчемний Ющенко. Який разом зі своєю першою ледью, в супроводі прем’єр-міністра Юлії Тимошенко і спікера Ливтина сидів на гостьовій трибуні.

Але, оскільки справа була в Донецьку, то донецькі дівки і пацани різного віку Ющенка і Ко демонстративно ігнорували, але заверещали від щастя, коли на поле після дикого перформансу, де, стоячи в шахтарських вагонетках під хіт групи Queen – We Will Rock You чогось співали Світлана Лобода, Альона Вінницька та Наталія Могилевська, з’явився простий екс-депутат Верховної Ради Віктор Янукович.

Прочитавши, дивлячись на Ющенка і Ко, віршик про Донбас. який ніхто не ставив на коліна.  Потім публіка впала в абсолютний екстаз, коли по полю гравці “Шахтаря” трошки попідкидали на руках Ахметова.

А ось, коли на сцені з’явилася велика вишня на торті в особі співачки Бейонсе, за що їй заплатили гонорар близько трьох мільйонів доларів, донеччани почали розходитися. Бо їм куди ближче був, співак який виступив всього з однією пісенькою, Діма Білан. А буржуазні рухи всесвітньо відомої співачки, яка чогось співає іноземною мовою до душі не припали.

Тому шахтарські народи масово вирушили продовжувати веселощі в форматі горілка без пива – гроші на вітер.

Ближче до півночі згадали і про нас. Спершу побудували в чергу і ощасливили подарунками. А потім розсадили по автобусах і ми вирушили в романтичну подорож на берег Азовського моря, де нас чекало продовження банкету.

В автобусі на передніх сидіннях були розкладені все ті ж тарілки з бутербродами, а офіціанти при повному параді, гойдаючись на ходу, розносили горілку. Горілка на вибоїнах українських доріг, яку тобі в автобусі підносить офіціант в костюмі і при краватці на початку другої ночі.

Але мозок винесло інше.

Коли в якийсь момент жваві місцеві комсомольці які нас супроводжували, раптом оголосили, що одномісних будиночків в пансіонаті “СССР”, куди нас везли розважати, на всіх не вистачить. І комусь доведеться провести ніч не в самоті.

Оскільки я сидів ближче всіх до водія, то тут же висловив протест, заявивши, що ми так не домовлялися. На що юна істота жіночої статі поцікавилася моїм прізвищем і обурено заявила, що “товариш Капустін” не хоче жити з кимось в номері.

Ще більше щире обурення викликало моє зауваження, що я не сприймаю звернення “товариш”.

– А як же до вас звертатися? – щиро не зрозуміла вона.

– Найкраще, – відповів я, – пан Капустін. Але, якщо вам це ріже слух, то можете і Андрій Георгійович …

– Ні, ти чув, – дихаючи класовою ненавистю, звернулася істота жіночої статі до особи чоловічої статі, – йому не подобається слово “товариш” …

Правда, своє законне право на одномісні апартаменти я відстояв, дізнавшись, що слово “пан”, з яким до мене таки звертались особини, є синонімом таких понять, як “козел-су*а-урод”. У всякому разі, так це чулося в устах того покоління громадян України. І це саме двадцятилітнє покоління громадян України, виховане з комсомольським завзяттям в кращих традиціях совка, в пам’яті засіло міцно.

Другий раз я опинився в Донецьку вже в 2011 році. В рамках прес-туру “ONE YEAR TO GO”, організованого УЄФА для провідних світових ЗМІ у форматі обльоту всіх восьми приймаючих міст в Україні та Польщі. Увечері, на банкеті, де було присутнє великае керівництво з УЄФА, я звернув увагу на буху в дупу компанію за сусіднім столиком.

Захід був закритим. Своїх сусідів я на офіційних презентаціях не бачив. Але мені пояснили, що один з присутніх – головний придворний венеролог, який юзає все донецьке керівництво. Тобто людина шанована і впливова.

І треба було бачити, як цього шановного лікаря Гонококу утримували його бухі побратими. Тому що лікарю гонококи чомусь не сподобався тодішній генеральний секретар УЄФА Джанні Інфантіно, і Гонокок рвався його бити.

– Якого х*я він тут робить? – обурювався доктор,

– Якого х@я вони всі тут роблять? Ми, що звали їх сюди? Ми що, не можемо без них провести турнір? Пусти, сука … Я йому щас начищу морду… Та срать я хотів на престиж твоєї сраного України … Якого х@я він тут робить? …

Але в підсумку міжнародного скандалу вдалося уникнути. Гонокок накотив, втихомирився і засумував …

Тепер, любі малята, прикиньте собі, що, якщо десять років тому, напередодні двадцятиріччя незалежності держави Україна, в донецькому заповіднику панували такі веселі звичаї, то про що можна говорити на сьомому році війни Росії проти України на Донбасі?

Де зв’язок часів з совком не переривався ні на хвилину … Так що ніяких повернень в лоно … Тому що при включенні в агломерацію чумного кварталу перемагає завжди чума …

Тому стіна по всій лінії фронту … І колючий дріт під струмом … Нехай гниють …” – написав журналіст свою думку.

Думка редакції сайту може не збігатися з позицією автора. Редакція не несе відповідальності за зміст блогів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *